17-18 травня в Україні, так само як у світі, відзначають День пам’яті жертв політичних репресій та День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Чи може рости дерево без коріння? Чи може жити людина без батьківщини? Тож повернути силою відірване коріння народові, історія і культура якого невідривно пов’язані з українським народом, - не лише політичний і юридичний обов’язок нашої держави, а й наш громадянський борг. Проблема реінтеграції в українське суспільство народів, депортованих з наших земель сталінським режимом, є сьогодні однією з найпекучіших. Так ми могли говорити ще донедавна. Але тепер, після фактичної окупації Росією Криму, проблеми кримськотатарського народу лише посилилися. І говорити про це треба, бо, вочевидь, не враховані всі уроки історії.
Поряд з героїчним проривом оборони противника в Криму, знищенням майже 200-тисячного угруповання фашистських військ і звільненням Криму, відбувався злочин тоталітарного режиму. Торжество людожерської ідеології колективної відповідальності, трагічні події 1944 року, в який були «спроваджені» цілі народи: 23 лютого – чеченський, 18 травня – кримськотатарський, 24 червня – кримські греки, болгари, вірмени – назавжди залишаться в людській пам’яті як один з найжахливіших злочинів тоталітарної системи. Безпідставно звинувачений «у зраді Родіни», кримськотатарський народ рішенням кремлівського керівництва, враз позбувся своєї історичної батьківщини, мови, культури, був пограбований, опинився у безправному становищі спец переселенця
Геноцид кримськотатарського народу російськими колонізаторами розпочався далеко не в 1944 році, а ще наприкінці XVIII століття, коли Крим був завойований Російською імперією. Сьогодні російські імперські шовіністи полюбляють розповідати, що російські загарбники начебто «несли цивилизацию» завойованим народам, «оставляя за собой дома, школы, библиотеки, больницы и заводы». Але насправді все відбувалось з точністю до навпаки.
До вашої уваги пропонуємо переглянути:
|